У пошуках розумного життя на Різницькій

Згадки про українських військовополонених у Донецьку і звинувачення приватної особи — українського громадянина в тому, що вона зробила щось на порушення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, поєднуються не краще, ніж сідло і корова

50 років тому людство мало зовсім інші пріоритети й завдання: всіх тоді цікавило, чи є життя на Марсі. На жаль, вчені так і не спромоглися виявити ознаки розумного життя на сусідніх планетах. Але наразі ми дедалі сильніше починаємо сумніватися в тому, чи є життя на нашій власній планеті…

Зокрема, якщо раніше ми вважали, що хоча б вищі органи влади в нашій країні комплектуються з homo sapiens, то тепер, після низки публічних одкровень, в цьому немає жодної впевненості. Наприклад, всі ми пам’ятаємо, як напередодні своєї відставки Хатія Деканоідзе різко відповіла опонентові приблизно так: «Я вам не жінка, я — начальник поліції України!»

І ось — нове одкровення: опубліковано свіже інтерв’ю Юрія Луценка під промовистим заголовком «Я не людина, а генеральний прокурор!» Шкода, що ще один вищий чиновник виявився з категорії «не люди», але Юрію Віталійовичу, звичайно, видніше…

Я дотримуюся іншого погляду. Перефразовуючи Нєкрасова: «Юристом можеш ти не бути, але людиною бути зобов’язаний!»

Здавалося б, що можна ще додати до сказаного після феєричної звітної доповіді нинішнього генерального прокурора в парламенті? Навіть сам Юрій Луценко визнав у цьому інтерв’ю, що, на жаль, його перемогам ніхто не вірить. А чому, власне, вірити, якщо навіть цифри зі звіту генерального прокурора елементарно не кореспондуються з цифрами відкритої статистики, які доступні на сайті ГПУ? Я просто закликаю Юрія Луценка та всіх його заступників відкрити свіжий травневий звіт про зареєстровані кримінальні правопорушення (Форма 1), таблицю 9.1, рядки 15–18 і під мікроскопом знайти міфічні мільярди й гектари, нібито відшкодовані в казну держави. Однак хвастощі Юрія Луценка, який, з його ж слів, нібито повернув державі землі на 200 млрд грн, — це ще квіточки.

Ягідки підкралися непомітно і з несподіваного боку: в спину, як завжди, завдала свого удару прес-служба ГПУ. Хтось із низової прокурорської ланки вирішив погратися в «красивості», щоби напевно заробити до свята чини й нагороди, і вишив гарним бісером, ні багато ні мало, справу про порушення правил і звичаїв ведення війни!

На сайті ГПУ 2 червня 2017 року було опубліковано таку замітку:

Вперше в Україні учасника терористичної організації засуджено за порушення законів і звичаїв ведення війни

До 10 років 1 місяця позбавлення волі з конфіскацією майна засуджено громадянина України, якого 01.06.2017 вироком Слов’янського міськрайонного суду Донецької області визнано винним в участі у терористичній організації «ДНР», сприянні Російській Федерації у веденні агресивної війни проти України та порушенні законів і звичаїв війни (ч. 1 ст. 258-3, ч. 2 ст. 28 ч. 2 ст. 437 та ч. 1 ст. 438 КК України).

Слідством установлено та у суді доведено, що вказаний громадянин України, виконуючи відведені йому функції у складі терористичної організації «ДНР», здійснював незаконне утримання і конвоювання полонених військовослужбовців Збройних сил України і інших осіб, які незаконно утримувалися бойовиками у захопленому приміщенні Управління Служби безпеки України в Донецькій області.

При цьому він спільно з іншими терористами, всупереч Женевській конвенції про поводження з військовополоненими від 12.08.1949, користуючись беззахисним станом полонених та відсутністю можливості до самозахисту, застосовував до них фізичне насильство, наносив побої, мордував, погрожував вбивством, вчиняв інші дії, які створювали загрозу їх здоров’ю і життю.

Ця замітка претендувала на те, щоб стати справжньою інформаційною бомбою. Ще б пак: вперше в Україні, та що там, — вперше за всю історію правосуддя, в тому числі часів УРСР, когось притягли до відповідальності за настільки рідкісною статтею з розділу КК «Злочини проти миру»…

Але, на жаль — ця стаття виявилася значною мірою брехливою. Чому — про це нижче. А поки я хочу зробити невеличкий відступ, щоб ми з вами зрозуміли весь масштаб події, з якою жили в одну епоху.

Річ у тім, що ст. 437 і ст. 438 КК спочатку вписали до Кримінального кодексу винятково заради «красивостей», не маючи на увазі використовувати колись на практиці.

Сама по собі ідея кримінальної відповідальності за порушення правил і звичаїв війни настільки складна для практичної реалізації, що на думку спадають лише три приклади за останні сто з гаком років: це Нюрнберзький і Токійський міжнародні трибунали над вищими чинами Німеччини та Японії, винними в злочинах проти людяності, військових злочинах і геноциді, скоєних німецькими та японськими арміями під час Другої світової війни, і вже в наші дні — міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії. Ну, ще можна згадати Руанду.

Тут мають зійтися воєдино дві умови: по-перше, потрібна достатньо кровопролитна війна, щоб мати набір фактів військових злочинів, і, по-друге, потрібна беззастережна перемога однієї зі сторін, щоб переможці судили переможених. Адже на війні є лише одне правило, воно ж звичай — треба перемагати. Адже переможців не судять! А судять тих, хто програв, горе їм!

У наш час війни нечасто завершуються остаточною перемогою однієї зі сторін. Зазвичай військові дії обриваються на найцікавішому місці припиненням вогню, за яким слідує формальне перемир’я, а потім владу в свої руки беруть дипломати й посередники, переводячи конфлікт у площину закулісних торгів, і питання відповідальності винних осіб якось сходить саме собою. Найбільші за обсягом залучених військ конфлікти другої половини XX століття — війна у В’єтнамі та всі арабо-ізраїльські війни, — по суті, закінчилися не крапкою, а трьома крапками…

Тепер повернімося до розділу Кримінального кодексу, присвяченому злочинам проти миру, де містяться вищезгадані ст. 437 і 438 КК, що встановлюють відповідальність за ведення агресивної війни та за порушення законів і звичаїв війни.

Багато хто вважає, що цей розділ КК з’явився як наслідок осмислення підсумків Нюрнберзького трибуналу. Це не зовсім так. Або навіть зовсім не так.

Коли відгриміла Друга світова війна, перед радянською юстицією постало завдання юридично обґрунтувати правові підстави для притягнення до відповідальності сотень тисяч колаборантів і пособників ворога, в тому числі осіб, які безпосередньо брали участь в масових стратах радянських громадян.

Так от, переважно їм усім «шили» ст. 58 КК РРФСР (або її аналог — ст. 54 КК УРСР), що називається, «з усіма зупинками» — підпунктами та значками, що передбачають відповідальність за антидержавні злочини — від зради Батьківщини до співпраці з ворогом і антирадянської агітації й пропаганди. Водночас в категоричній формі уникали будь-яких посилань на порушення так званих законів війни — тобто тих самих міжнародних конвенцій, що регламентують дії країн, які воюють, у воєнний період.

Річ у тім, що сам Радянський Союз з не зовсім зрозумілих причин тривалі роки уникав приєднання до міжнародних конвенцій з гуманітарних міркувань, зокрема — до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Це трапилося тільки в 1954 році.

Попутно хочу розвіяти один міф: той факт, що СРСР не був учасником Женевської конвенції, не давав ані найменшого права фашистській Німеччині вчиняти військові злочини щодо полонених червоноармійців. І вже зовсім не лізе ні в які ворота так званий Наказ про комуністів і євреїв, на підставі якого солдати Вермахту та СС чинили масові розстріли на радянській території.

Те, що в підсумку учасники антигітлерівської коаліції домовилися провести міжнародний суд над винуватцями військових злочинів, — скоріше випадок, а не закономірність. Наприклад, Перша світова війна закінчилася важким для Німеччини Версальським «миром», по суті — беззастережною капітуляцією. Але жодного німецького маршала — ані Гінденбурга, ані Людендорфа, ані, тим більше, самого кайзера Вільгельма — головних паліїв війни — ніхто не засудив за всією суворістю закону…

Є така версія серед істориків, що ватажків Третього рейху хотіли вбити без суду і слідства, але Сталін наполіг на проведенні відкритого судового процесу — позначився досвід проведення різних судилищ, наприклад, Московських процесів над ворогами народу 1936–1938 років. Однак ідея захисту миру в кримінальному порядку виникла пізніше.

У 1951 році, в розпал «м’ясорубки» в Кореї, коли СРСР і США були за крок від ядерної війни, Сталіну раптово спала на думку ідея змінити імідж грізного дядечка Джо на образ борця за мир у всьому світі, стати голубом миру з оливковою гілкою. Для цього було ухвалено закон «Про захист миру» від 12 березня 1951 року, де була в найзагальніших рисах прийнята рекомендація судити по всій строгості паліїв і підбурювачів війни. І відразу включилася творча інтелігенція: Дунаєвський пише одну з найкращих своїх пісень «Летите голуби, летите» для фільму «Ми за мир».

Після Сталіна прапор боротьби за мир підхопив Хрущов, і з кожного радіодинаміка звучав голос Марка Бернеса: «Если бы парни всей земли…»

Ну, а дорогому Леоніду Іллічу Брежнєву сам бог велів боротися за мир. У цій боротьбі нам допомагала пісня Олександри Пахмутової «На улице мира о мире тревога…», яку незрівнянно виконував Великий дитячий хор центрального телебачення і всесоюзного радіо.

Весь цей маленький лікнеп є важливим в контексті розуміння того, для чого і з якою метою з’явилися статті КК про відповідальність за злочини проти миру.

Парадокс: при зовнішньому курсі на декомунізацію нинішній режим Порошенка іде певною мірою курсом Вишинського назустріч 1937 року. Судіть самі: тяга до публічних судилищ над політиками минулого, кампанії масових одночасних арештів, публічне навішування ярликів і обвинувачень «ворогам народу», вимога створити якісь особливі суди для швидкої розправи з мінімальною тяганиною — по суті, ті ж самі трійки й особливі наради при НКВС. Все тече, зовнішня форма змінюється, але тяга до диктатури не минає…

Зрозуміло, як у такому разі обійтися без боротьби за мир, точніше — з паліями війни. 

Лекала старі, в нафталіні, цілі колишні: відвернути увагу від провалів у внутрішній і зовнішній політиці, створити ідеологічну дубину, якою можна розмахувати з високих трибун… Ну, а виконавцям — чини та ордени за старанність.

Вже навіть найлютіший ворог Кремля й особисто Путіна — Альфред Кох — написав відкритого листа, де звинуватив офіційний Київ у брехні й зацікавленості затягнути війну на тривалі роки. Не певен, чи є в нас сміливість поглянути правді в очі, такій, якою вона є насправді…

Але є й одна важлива відмінність між двома зірками прокурорських ораторій — між Луценком і Вишинським. В жодному друкованому органі сталінської прокуратури, яку нещодавно на шматки знищив Луценко, і близько не могла б з’явитися повна безглуздостей замітка, про яку ми ведемо мову.

Річ у тім, що згадки про українських військовополонених в Донецьку і звинувачення приватної особи — українського громадянина в тому, що вона зробила щось на порушення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року, поєднуються не краще, ніж сідло і корова. Оскільки фабулу звинувачення і саму інформацію для сайту ГПУ писали люди катастрофічно некомпетентні, не обізнані зі змістом цих самих Женевських конвенцій, то я дозволю собі внести деяку ясність.

По-перше, про військовополонених. Можливо, я щось упустив, але я не пригадую, щоб Україні оголошували війну. Так само як і Україна зі свого боку війну нікому не оголошувала. Ба більше, наш верховний головнокомандувач не оголошував про воєнний стан ані на всій території країни, ані хоча б на її окремій частині. Тому ми живемо в умовах мирного часу. А якщо немає війни, то звідки взятися військовополоненим?

Те, що вище керівництво України періодично словесно поливає Москву, не має жодних правових наслідків з однієї простої причини: в цих заявах українські політики намагаються говорити за Росію — наприклад, Росія на нас напала, Росія веде проти нас війну тощо. Це викликає подив: а ми самі що? Кажете, Росія веде проти нас війну, а ми її ведемо чи ні? Росія все заперечує, ми темнимо — з боку це все виглядає дуже удавано.

По-друге, не всі знають зміст ст. 12 Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими від 1949 року, в якій йдеться про таке:

Стаття 12

Військовополонені перебувають під контролем ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, які взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, яка може впасти на окремих осіб, держава, яка тримає в полоні, несе відповідальність за поводження з військовополоненими.

НАЖМИТЕ НА СТРЕЛКУ , чтобы читать далее

Загрузка...