“Хочеться, щоб люди розуміли: цей спокійний тил мають завдяки хлопцям, що були на Сході”,- десантник Кузнєцов Сьогодні, 15:59 Команда Viva! та ТСН представляє благодійний проект «Viva! Переможці». Одним із учасників проекту став 23-річний житомирський десантник Влад Кузнєцов.

Свого часу він закінчив технікум у Києві, до війни працював на «Укрзалізниці» електромонтером тягових підстанцій, у 2013 році пішов по контракту до армії, десантник. Отримав поранення під час звільнення м.Лисичанськ Луганської області. Протез встановили завдяки сприянню української діаспори в Канаді. Неодружений. Хобі: страйкбол, кіно, друзі.

Всі, хто знає Влада, стверджують в один голос, що більш веселої, життєрадісної та позитивної людини вони не зустрічали у своєму житті. Посмішка ніколи не сходить з його обличчя. Він не тільки сам тримає себе в тонусі, але й підтримує всіх, кому потрібна допомога.

– Владе, розкажи, як тебе було поранено?

19 липня ми отримали завдання наступати на Лисичанськ. І так сталося, що наш БТР залишився в полі один і прийняв окремий бій. Командир отримав поранення, ми його затягнули всередину машини і мали вже вертатися до своїх. Коли майже задраїли всі люки, з ворожого окопу залетіла граната і прямо мені поміж ніг падає. Я зрозумів, що в мене є декілька секунд, і першим поривом було вистрибнути з БТРу. Але ж усередині залишається купа хлопців! Ну, я тоді ризикнув і спробував викинути гранату з люку. I вона вибухнула в польоті. Коли розвіявся чорний дим, дивлюсь на екіпаж – всі ніби контужені і дивляться на мене – а руки немає! Залишилось трошки кісточок, і кров тече струмком.

– Тобто, таким чином ти врятував велику кількість людей?!

Виходить, що так.

– Що ти відчув у ті хвилини, коли зрозумів, що руки в тебе вже нема?

Ну, як сказати… Багато думок було. Досить дивних. Я вже давненько граю в страйкбол, і першою думкою було: «От халепа, як же я в страйк буду грати?» Потім у моєму мозку відбулася проекція давнього відео, де американські солдати з протезами бігають, стрибають, отже, все нормально і не варто шкодувати…

Ну, й крім того, якось ми про командира більше думали, як його врятувати, довезти до лікаря. Та й бій не закінчився, по нас стріляли, ми продовжували відстрілюватись… Тобто, не до того було, щоб жаліти себе. Ситуація була така, що наш водій взагалі сказав, що живим він у полон не здасться. Я йому кажу: «Почекай ще трошки, а там буде видно, як будуть розвиватися ці події».

– Після всього, що відбулося, якби ти знав, що так все буде, ти би повторив?

Авжеж, повторив би. Я багато грав у комп’ютерні ігри. Так ось, на війні було майже те саме… Але це життя, і тут зберегтися, щоб знову пройти той самий рівень, неможливо… Тому що сталося – те сталося. Я хоч зараз готовий повернутися на передову. Але, скажімо так, трохи не ті можливості.
А взагалі я хочу отримати звання офіцера, оскільки солдатам таки поганенько на передовій, та ще й з моєю інвалідністю дещо специфічно воювати. Але нічого,принаймні в страйкболі у мене все виходить. Я майже все літо відіграв, навчився стріляти лівою рукою. Тепер я – шульга, доводиться звикати до всього. Трохи важкувато перезаряджати лівою, а так нормально, призвичаїтись можна. Практика – наше все, можна так сказати (посміхається).
– Кажуть, у тебе виходять неперевершені шашлики.

Ну, є таке хобі. Але страйкбол – на першому місці. (Сміється)

– Скажи, а ти справді хочеш отримати звання офіцера і продовжувати військову кар’єру?

Так, якихось інших завдань я поки що перед собою не ставив. Можливо, потім щось зміниться, побачимо. Хтозна, може, нові перспективи відкриються.

– А офіцер – це що означає? Папірці перекладати?

Офіцер сам керує особовим складом, несе за нього повну відповідальність. Звичайно, для цього треба трохи підучитись, знати де і що, а тоді чому б і не спробувати?..

– А ти зараз навчаєшся?
Так, у Харківському університеті імені Кожедуба. Ще півтора року залишилось.

– Якась мрія в тебе є?

Є. Останнім часом я полюбив подорожувати. І хотів би спробувати з’їздити в США, особливо в південні штати. Наприклад, мені цікавий Техас. Я виріс на американських фільмах, бойовиках, тому цікаво поїздити, глянути на всі ці цікавинки, подивитись, що там у них коїться.

– Ти прийшов з фронту з такою важкою травмою. Скажи, ти чекаєш від суспільства, людей співчуття, підтримки, жалості?

Не знаю. Якщо чесно, я вже нічого не чекаю. Щодо ставлення? Насамперед, воно має бути адекватним. Ну от, наприклад, я був свідком декількох ексцесів у маршрутках – такі випадки траплялись і зі мною, і з іншими хлопцями. Коли водії через декілька гривень не завдають собі клопоту підвезти безкоштовно людину, яка повернулась з АТО. Я не кажу, що наша заслуга така велика, що треба перед нами на коліна падати, – просто хочеться, щоб люди розуміли: оцей спокійний тил вони мають завдяки хлопцям, що були на Сході, і тим, хто там зараз перебуває. Взагалі, я впевнений, що у людей ставлення до нас було б трішки інше, якби вони з’їздили і просто глянули, що там коїться. А так вони живуть у своєму світі, і впевнені, що біда весь час буде обходити їх стороною.

По материалам http://zhitomir-online.com/